Максименківські читання

Від українського живопису до французького імпресіонізму

Його називають колористом від Бога. Він підкорив усі жанри – пейзаж, натюрморт, портрет і отримав світове визнання. Про його роботи говорив Париж, а дружина французького мільярдера сім років шукала його, житомирського художника Миколу Максименка, щоб на власні очі побачити автора. До Франції вона повернулася з десятком його картин.

У кожен свій твір Микола Антонович вкладає душу. І кожна її частина у полотнах, які нині висять на стінах не лише музеїв України, а й Японії, США, Канади, Німеччини, Франції. Микола Антонович згадує, як вперше побачив роботи Леонардо да Вінчі. І втратив свідомість. Картина називалася «Благовіщення». Від тоді художник певен, що краще один раз побачити роботу, ніж сто разів почути про неї. І хоча нині його самого називають генієм, він і досі вчиться. І щоразу шукає для своїх робіт щось нове. Новий колір, відтінок. Кожні пять років він міняє стиль. Єгипет, Італія, Іспанія, Франція – кожна країна робила свій внесок у творчість художника. Задавала творам ритм, колір та стиль. Та одне лишається незмінним і головним – передати характер. І не має значення людина на полотні чи дерево. Попри блискучу карєру, Микола Максименко не карєрист. Йому замовляли портрети партійних діячів, та він ніколи не погоджувався їх малювати. Не потрапив на полотно Максименка і перший президент України Леонід Кравчук. У 91-му він просив художника написати його портрет, та той не погодився. Свій перший портрет Максименко намалював олівцями. Йому тоді було 11-ть. Він намалював Шевченка. Хлопчика обурило, що у школі замість великого Кобзаря висів Пушкін. Написаний портрет Шевченка юнак вивісив біля власної хати, на ганку. І запросив односельчан. Жартома Микола Антонович каже, що тоді й відбулася його перша виставка. Насправді ж вперше він виставлявся у 23-роки. Його талантом захоплювалися і заздрили водночас.

Та визнання могло й не бути. У 1943-му Микола Максименко отримав тяжке фронтове поранення у голову. Частково втратив зір. Та писати не перестав. Навпаки, жага до малювання стала ще дужчою. Щоб не втратити навики, постійно тренував руку. З ранку до вечора писав. По сто малюнків на день. І навіть на фронті, ще до поранення, кожної вільної хвилини малював. В одній руці тримав зброю, а в іншій пензля. А в голові лунало лише одне – не здаватися! І він повернувся. Пораненим, але живим. І з перемогою, бо, попри втрачений зір, малював. Його твори розбирали, як гарячі пиріжки. З-за кордону по талант приїздили цілими делегаціями.

За серію пейзажів «Україно моя» Микола Максименко отримав державну премію імені Тараса Шевченка. А через два роки, 1994-го йому присвоєно почесне звання Народний художник України. Та головна нагорода для художника Миколи Максименка – щирість глядача. Щирість захоплення його творами, вміння прочитати у картині історію, побачити характер. І щоб від кольору запаморочилася голова, як колись у нього біля картини Леонардо да Вінчі.

Драбок Ірина- журналіст

Зустріч із дружиною народного художника України М. Максименко, журналісткою Валентиною Забродською

Опубліковано Житомирська загальноосвітня школа #35 Вівторок, 8 грудня 2020 р.

1. М. Максименко Картини з приватних колекцій
2. Наказ по закладу від 09.12.2020 р. №157 “Про підсумки проведення Максименківських читань”


Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *